Інтерв’ю з “Піккардійською терцією”

Ольга Дятлик,
Кореспондент Студентського інформаційного агентства (СІА)

Голос – це як тіло спортсмена, який мусить постійно тримати форму”

П’ятнадцять років „Піккардійська терція” творить мистецтво за допомогою голосу. За цей час ця формація здобула популярність не лише в Україні. Її учасники переконані: голос людський – найдосконаліший інструмент, яким можна передати все, що тільки ти захочеш. Про це та про поєднання мистецтва і шоу-бізнесу „піккардійці” говорили з журналістами на прес-конференції в Студентському інформаційному агентстві в м. Рівне.

Чому Ви обрали саме цю назву – „Піккардійська терція”?

Володимир Якимець: Це є музичний термін, і ним ми хотіли показати передусім, що ми – не випадкові люди на сцені. Адже у кожного з нас є професійна музична освіта. А по-друге, нам хотілося, щоб цю назву люди хотіли запам’ятати – власне через ту музику, яку ми робимо. Не всім, чесно кажучи, вдавалося спочатку навіть вимовити цю назву. Але пізніше ми зрозуміли, що втілили цим терміном (веселе закінчення сумного твору) сам характер групи, тобто оптимізм.

Сьогодні сучасна естрада є більше комерцією, ніж мистецтвом. Чи нормальне це явище? І чи можливе, в принципі, поєднання шоу-бізнесу та мистецтва?

Андрій Капраль: Справа в тому, що так зараз є в цілому світі. На жаль, мистецтво і шоу-бізнес – це такі речі, які, можливо, не поєднуються, але жити ми не можемо ні без того, ні без того. Є, правда, indie-music – незалежні групи, які не є учасниками шоу-бізнесової структури, але за власні зароблені гроші знімають кліпи, видають альбоми деколи зі специфічною музикою. І багато виконавців, колективів йдуть цією специфічною стежкою. Однак той, хто хоче робити мистецтво, і той, кого вважають мистецькою творчою одиницею, неминуче опиняється в шоу-бізнесі, тому що без нього обійтись неможливо. Разом з тим він залишається мистецьким, і трішки інакшим, ніж всі. Він десь не підкоряється правилам шоу-бізнесу. Не знаю, добре це чи погано, та ми завжди вважали себе мистецьким колективом, і всі наші слухачі, сподіваюсь, нас так і трактують. Ми наче однією ногою в шоу-бізнесі, тому що ми концертуємо разом з групами, які є конкретним продуктом шоу-бізнесу, але ми залишаємось самими собою і робимо своє мистецтво.

То що таке шоу-бізнес у Вашому розумінні?

Володимир Якимець: Шоу-бізнес – це те ж мистецтво. Але є мистецтво, яке називають високим, а є таке, яке належить до масової культури.

Коли Ваш заробіток став достатнім?

Володимир Якимець: Ми справді не почали заробляти одразу. Більш-менш пристойні гроші, за які можна було дозволити утримувати групу самим, а не шукати спонсорів, почали отримувати десь з 2000 року. А до того потрібен був час, щоб нас запам’ятали, щоб ми утвердилися і довели своє право на життя.

Чи є відмінність у сприйманні Вашої групи на Заході і на Сході України?

Андрій Капраль: Може, це неоригінально, але нас справді однаково сприймають всюди, де б ми не були: в Україні, в Європі чи в Америці. Сприймають всюди добре. Кажу це тому, що бачу: коли ми приїжджаємо в місто перший раз, зали завжди переповнені. Може, це тому, що ми робимо свою справу 15 років, і робимо її чесно. В нас фактично кожен день репетиції. Ми займаємось своєю роботою досить відповідально, ніколи не використовуємо фонограм. Ми розуміємо, що для того, щоб вийти на сцену і відпрацювати півтора-двогодинний концерт, треба мати не тільки талант, а й професійні здібності і постійно тренуватися. Голос – це як тіло спортсмена, який мусить постійно тримати форму. Тут інакшого бути не може.

Побутує думка, що на Ваші концерти ходити престижно. Якого віку публіка, зазвичай, відвідує Ваші концерти?

Андрій Капраль: Публіка від 4-5 років до людей зрілого віку, наскільки вони мають можливість прийти на концерт. Ми співаємо вже досить довго, тому діти, що колись приходили слухати нас зі своїми батьками, зараз приходять зі своїми дітьми.

Зараз з’явилися колективи, схожі на Ваш. Чи підтримуєте з ними якісь стосунки, як би Ви оцінили їх роботу?

Володимир Якимець: Що більше таких колективів буде, то краще. Тому що не загине хоча би акапельна культура. Але в Україні їх можна на пальцях однієї руки перерахувати. „ManSound” запросив минулого року нас на перший фестиваль акапельної музики "Вокальна зона". Вони зробили це першими, честь їм хвала. Ми давно відслідковуємо творчість різних груп, не тільки в СНД, а й у цілому світі. Нещодавно ми запросили німецьку групу "Terzinfarkt". Вони хоч і не сподівалися, але завели публіку дуже добре. Будемо сподіватися, що це не остання акапельна група, яку ми зможемо запросити в Україну, щоб хоч трохи спопуляризувати цей жанр не тільки своєю творчістю.

Ми брали участь у фестивалі "Vokal Total" у Мюнхені, де кожних вихідних протягом 2,5 місяців може виступати від трьох до шести колективів. Порахуйте, скільки це колективів. Зрештою це міжнародний фестиваль, але 60 відсотків – це німецькі колективи. І там геніальні речі роблять люди, які не є професійними музикантами. Четверо чоловік вийшло на сцену і заспівали "Богемську рапсодію" від початку до кінця! Це геніально!

Ярослав Нудик: З "ManSound" ми постійно на зв’язку, чи вони беруть участь в наших проектах, чи навпаки. Це природньо. Ми вболіваємо за те, щоби такі групи були аби збільшувалася конкуренція і якість.

То можна говорити про конкуренцію між вами?

Андрій Капраль: Стосовно конкуренції чи свого місця в шоу-бізнесі, то потрібна добра критична оцінка, мусять бути нормально виховані вже часом зрілі аналітики, мистецтвознавці і критики, тому що в нас зараз ніхто не може сказати, – це є добре, а це погано. Раніше були художні ради. Не все в них було добре, але вони забезпечували якийсь рівень естради. У результаті всі співаки, популярні 20 років тому, діючі до цих пір. Зараз їм 50-60 років, але вони виходять на сцену, співають наживо, без тріщин всіляких. А "молодняк" тільки на студії завдяки апаратурі може склеїти три ноти і вже бути подібним на когось. А реально, коли стикаєшся з ними на студії, співу нема, гри нема, гітарист не може соло заграти, вокаліст не може заспівати, барабанщик не попадає по барабанах. Все робиться на студіях. Тому й потрібен акапельний жанр. Він має розвиватися.

Які творчі проблеми є в акапельних групах?

Андрій Капраль: Проблема в тому, що у цілому світі більшість колективів почало робити акапельний жанр у тих школах, які є. Тому, зазвичай, аранжування у них часто подібне. І це позбавляє можливості їх бути оригінальними. Ми ж училися самі. Тому нас ніхто ні з ким не сплутає.

Чи траплялися ситуації, коли Ваш гурт опинявся на грані розпаду?

Андрій Капраль: Ні, таких випадків не було. Тут можна провести таку паралель: коли створюється сім’я, сходяться дві різні людини, вони мусять працювати головою, щоб сім’я була щасливою. Є психологічно складні періоди, які сім’я мусить пережити, добре їх продумати. У нас були періоди, коли кожен хотів для себе пошукати в житті іншого. Мабуть, кожен з нас колись думав – а може вже вистачить. Але, слава Богу, вистачало мудрості і ми завжди підтримували один одного в усіх ситуаціях. Тому „Піккардійська терція” – це фактично сім’я.

У Вашому колективі всі рівні…

Ярослав Нудик: Нас завжди питають – а хто у вас важливіший, хто найважливіший. У нас кожен має свою місію в колективі. Ми не є колектив, зібраний продюсером, що перед телевізором хі-хі-ха-ха, а тільки-но вимкнеться камера, вже готові один одному розбити голову. У нас такого нема. Ми дружимо сім’ями, деколи відпочиваємо разом. Деколи, тому що за рік часу нам також потрібно один від одного відпочивати. Зрештою, ми – шестеро людей з різними характерами і мусимо знаходити спільну мову. Слава Богу, ми вже дорослі люди, навчилися розуміти, сварити один одного за якісь непорозуміння, пробачати і допомагати.

Один з Ваших перших девізів – будь самим собою і тобі воздасться. Як він реалізовується в житті?

Андрій Капраль: Я ніколи не поважав і не буду поважати людей, які досягли в житті чогось і зверхньо ставляться до інших або взагалі не звертають уваги на людей. А останні у своїй душі, свідомості можуть бути набагато світлішими ніж ті, що мають достатки, владу, авторитет. Це нічого не вирішує, ти все одно прийдеш туди, звідки прийшов. І тому ми в першу чергу мусимо бути людьми, і ніколи не робити бар’єру: я, мовляв, артист, а ти – не знати хто.

Що Вас надихає на створення нових пісень?

Володимир Якимець: Надихає, в принципі, все. Нема сонечка – можна написати сумну пісню, є сонечко – веселу. Нема чогось такого конкретного, що надихає. Натхнення приходить миттєво. Ти його навіть не чекаєш. Приходить ідея, і головне – її не упустити. Єдиний фактор, який мене не надихає, – це „соціальщина”. Наші пісні не мають стосунку до політики, до того, що там на тротуарі, що в коридорі. Ми, можна сказати, романтики, тому співаємо про любов і добро.

This entry was posted in Інтерв'ю and tagged , , , . Bookmark the permalink.

Leave a Reply