Совість, серце і душа: історія одного матеріалу

Що робити, коли відчуваєш докір совісті? Що робити, коли не маєш можливості вибачитися перед людиною, перед якою завинив? Що робити, коли твій вчинок стає важким каменем на серці? Ці та інші запитання я задавала собі одного лютневого вечора, коли через свої вагання не заплатила за підлітка-сироту, якого водій маршрутного таксі відмовився везти безкоштовно. Тоді трапилась така ситуація. Повертаючись ввечері додому, я зайшла в маршрутне таксі разом із хлопчиною років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Він запитав у водія, чи можна по «Єдиному» (Єдиний квиток видається дітям-сиротам і дітям, що залишилися без опіки батьків. — Авт.). Почувши у відповідь недбале: «Ні! У мене вже є», хлопець спокійно вийшов і залишився чекати наступного транспорту. Вночі, серед холоду… Мені стало соромно, але я нічого не зробила для того, аби щось змінити. І від цього мені стало страшно неприємно на душі й ще більш соромно перед собою, перед хлопчиком, перед Богом. Декілька днів це не давало мені спокою. Я навіть почала молитися за підлітка. І тоді мені спало на думку написати про це. Ніколи раніше не друкуючись у всеукраїнських виданнях, без жодних вагань вирішила надрукувати те, що мене тривожить, у газеті «День» або ніде. Матеріал надіслала головному редакторові Ларисі Олексіївні, хоча розуміла, що не маю права відбирати дорогоцінний час. Отримавши відповідь від референта пані Надії, що матеріал буде надрукований найближчим часом, чомусь подумала: «Найближчим часом. Це звучить як «Ми вам зателефонуємо» коли заносиш своє резюме на роботу. І не телефонують. Проте вже через кілька днів я зрозуміла, що моя недовіра була безпідставною, а «День» — це видання, якому не байдужа жива людська душа. Я не хотіла друкуватися в якійсь іншій газеті, але показала свій матеріал заступнику редактора одного з рівненських видань. У відповідь почула: «Ну, якщо перекласти (оригінал російською мовою. — Авт.) і трішки допрацювати, то можна буде надрукувати». На той момент ця зарисовка під назвою «У мене є совість?..» вже була надрукована в газеті «День». Двома мовами. Але тоді я цього ще не знала, бо не очікувала, що опублікують так швидко.

Взагалі, дивним було бажання надрукуватися саме в газеті «День». Адже всього за місяць до цього я почала знову читати «День» після довгої перерви і читання-нечитання інших видань. Чесно кажучи, в мене була апатія до журналістики, до всіх газет і журналів України, до новин на телебаченні. Я розуміла, що дуже важливо читати, бути в курсі подій в Україні, в моєму місті, але нічого не могла вдіяти із собою. Максимум, на що мене вистачало — це інтернет-інформація, здебільшого польські інтернет-видання. Озираючись назад, розумію, що це було перенасичення непотрібною інформацією через ЗМІ, яка мало того, що не дозволяє розвиватися, то ще й духовно присипляє, в прямому значення слова блокує мозок. Принаймні так було зі мною. Можливо, це також вплинуло на мій вчинок, чи, швидше, невчинок, тим холодним лютневим вечором. Добре, що у людини є совість, яка часом може прокидатися, якщо її зовсім не закидати десь там у куточку серця інформаційним сміттям.

Я відчула велике полегшення, коли перенесла свої почуття на папір. Але поштовхом до самопрощення став коментар Сергія Глущенка з Запоріжжя, який чи не першим читає інтернет-версію «Дня» і коментує найкращі матеріали. Я безмежно вдячна пану Сергію за увагу та щирі слова підтримки, які допомогли мені у боротьбі зі своїм «Я»: «Ви вже вибачились — ви покаялись перед цілою країною»…

Після публікації в газеті «День» мені зателефонували декілька моїх знайомих і розповіли, що вони теж були в подібних ситуаціях. І я подумала — не в мене, а в нас є совість, є серце і є душа…

This entry was posted in Газета "День". Bookmark the permalink.

Leave a Reply