Відповідь на претензії журналістів щодо відношення громадян до ситуації в Україні

Якщо я не роблю перепост кожного повідомлення кожного журналіста кожного засобу масової інформації – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну.

Якщо я не ставлю “Лайк” під кожною заявою, звинуваченням, фотографією чи фотогалереєю (які часто порушують всі правила журналістської етики)  – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну.

Якщо я не сиджу 24/7 в соціальних мережах аби бути в курсі хто і що пише про кого/що – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну.

Якщо я працюю на роботі, гуляю з дітьми, зустрічаюсь з друзями – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну.

Якщо я не публікую в соціальних мережах кому, як і коли я допомогла – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну і автоматично означає, що я нічого не роблю / нікому не допомагаю.

Якщо я знаходжу час для власного відпочинку і самоосвіти – це, на їхню думку, розцінюється наче мені все одно на Україну.

А чому би ВАМ, журналісти, не насолоджуватися СВОЇМ життям і переживати за СВОЄ життя?

Я переживаю за Україну, за своїх рідних, за друзів, які зараз знаходяться на Сході України і захищають східних українців від терористів. І цікавлюсь – за що вони ризикують життям? Мені болить Україна.

Я думаю, як шкидко журналісти перетворили людей з Антимайдану в тітушок, тітушок в сепаратистів, сепаратистів в терористів. Самі їх розрекламували аби всі їх боялися. Якби з них не робили зірок медіа, можливо, можливо, все не зайшло би так далеко. Мені болить Україна.

Я переживаю за своїх друзів, що народилися і живуть на Сході. Ні, вони не втікають звідти. Вони там живуть, працюють, до/з роботи добираються пустими вулицями, на яких панує кримінал. Ці люди – ЗА Україну. Вони люблять Донбас і хочуть там жити. Вони готові працювати на відродження Донбасу без криміналу. Мені болить Україна.

Я цікавлюсь, як інші люди Сходу України можуть бути такими цинічними, щоб відкрито радіти смертям інших людей і фотографуватися на фоні збитого літака?.. Мені болить Україна.

Я читаю новини, перевіряю інформацію, спілкуюся зі свідками подій. Я допомагаю добровольцям, волонтерам, військовослужбовцям. Я допомагаю тим, кого журналісти ніколи не згадали і не згадають. Мені болить Україна.

Я працюю на роботі, роблю над собою великі зусилля – як і багато хто інший – аби відмежуватися, наскільки це можливо, від реального життя. Інтелектуальна робота в цьому плані завжди набагато важча за фізичну. Мені болить Україна.

Так, я гуляю з дітьми і насолоджуюсь маленькими моментами щастя, які вони дарують. Дурачусь з ними, наче нічого в країні не відбувається, хоча мій забитий переживаннями мозок цьому противиться інколи. Життя – набагато більше ніж політика.

Так, я зустрічаюсь з друзями і намагаюсь проводити з ними час наче нічого не відбувається, тому що кожна хвилина з ними – це радість і разом з тим страх, що ці хвилини можуть бути останніми.  Життя – набагато більше ніж політика.

Так, я намагаюсь, хоча це рідко вдається, вирвати час зі свого графіку, який зараз в основному складається з переживань (і всіма наслідками/діями) за Україну для свого розвитку. Я люблю читать, я люблю посидіти в кав”ярні одна, я люблю подивитись цікавий фільм. І попри всі негаразди, стреси, війну, я намагатимусь знаходити час для себе. Адже якщо немає часу для себе, ми стаємо несолоною сіллю для інших, тоді від нас толку – нуль. Життя – набагато більше ніж політика.

Так, я сумую за кожним вбитим. Кожним. Незалежно від ярлику, який на нього повісили. Я шаную Небесну Сотню, серед якої і наш брат… Я схиляю голову перед загиблими військовими. Я плачу від невимовного болю за кожне обірване життя. Але я не вважаю, що я маю право робити перепости фотографій вбитих, замордованих. Ніхто, ніхто не запитував мертвих чи можна з їхньої смерті робити шоу, чи можна публікувати їхню особисту інформацію – можливо це було таємницею багатьох із них… Наша психіка за останніх півроку достатньо розхиталася, чи не так? Я хочу жити!

Журналісти отримують гроші і славу за свою роботу. Ми ж, читачі/глядачі/слухачі, страждаємо від наслідків медіа-війни, ще й отримуємо звинувачення, що нам все одно на Україну. “Я не здамся без бою” – для мене це не означає покласти своє життя за політичні ідеї чи (часто необдумані) заклики журналістів і пропаганду. “Я не здамся без бою” – для мене означає боротися за право жити і насолоджуватися життям незалежно від умов. Я хочу жити!

Журналісти закликають боротися за Україну і в той же час показують нам, що влада бездіє, не допомагає військовим, невідомо куди йдуть гроші, які люди журтвують на Армію. Якщо медіа належать тим чи іншим політичним силам, тоді виходить що у нас може розвинутися шизофренія?..

І ще, я не поїду цього року у відпустку, раді? Хоча журналістам нема на що жалітися, вони достатньо подорожують завдяки робочим поїздкам. Не через те, що я вважаю, що немаю права на відпустку коли “таке в країні відбувається”, а через те, що я витратила всі гроші на допомогу іншим. Мабуть соромно військовослужбовцям, коли журналісти через соціальні мережі просять нижню білизну для них? Це так журналісти піднімають бойовий дух Армії? Це в таку Армію роблять третій призов? Що ж, приходить час, коли ресурси закінчуються! Ми не можемо півроку вкладати у війну і не піднімати Україну. Війна може тривати вічно, а ресурси, тим більше людські – ні. Я хочу жити!

Мені болить Україна. Але я вважаю, що  Життя – набагато більше ніж політика. Я хочу жити! І буду за це боротися. Я молюся, щоб Бог дав мені сили не впадати в паніку, не піддаватися пропаганді, знаходити час для Бога, себе, рідних, друзів, тих, хто потребує моєї уваги і допомоги. Я молюся, щоб Бог зберіг моє серце від цинічності. Я молюсь, щоб ми українці  подивилися на соціально-політичну ситуацію набагато глобальніше, з погляду Біблії. Щоб ми подивилися навколо і подумали – можливо у нас є можливість зупинити ці страждання?

Картина: Yevgenia Watts Odessa 2014-05-02 …

Yevgenia Watts Odessa 2014-05-02

 

 

This entry was posted in Uncategorized. Bookmark the permalink.

Leave a Reply